ПОМОЛОДІЛИЙ рідний САД

Батьківський сад…

Родинний сад мене покликав у село – сказав, що буде мені рад…

Й тридцять п’ять літ, як не було…

Дерева кронами сплелися – до джунглів став подібний сад, де боса бігала колись я й квітки садила невпопад – бо так виходило в дитини, що квіти несла звідусіль й висаджувала попід хатину…

Потім – прийшла пора весіль, і, одягнувши вельон білий, прощалась з садом – назавжди…

А сад в зимовій заметілі спокійно спав – не чув біди, інакше Мавку зеленооку повік із дому б не пустив…

Життя плело свої сувої…

Сад без турботи – запустів…

Весною розквітав чарівно і виглядав, пнучись над дах, з чужих країв дівча зеленооке, що мріяло злетіть, як птах…

Ключем летіли понад садом лебеді сизі, наче дим – не було поміж них дівчатка із ластовиннячком густим…

Не знаю, чом барилась довго… Можливо, хтіла зберегти господаря Дух – свого батька, який пішов у засвіти в такому молодому віці – покинув сад, дітей, сім’ю…

А сад мені так часто снився буянням квітів у маю, і соковитими плодами в короні з працьовитих бджіл, і золотистим листопадом, що залітав аж на причіл – де він знаходив ту шпаринку, щоби до хати увійти…. Зимою сад стояв сповитий сріблястим снігом…

Сад, прости, що довго так збиралась духом й наважилася, все ж, нарешті, твої крислаті крони зрухати, щоб змолодився вже ти, врешті!

Співала пилка гімн весняний…

Сокира читала рубаї…

Секатор, мов синичка, тенькав, – накази виповняв мої…

Спинився вітер біля хати…

Дрозди вділяли нам пісень…

Велично Сонечко сіяло – надщедро гріло січня день…

Дав Бог помічників завзятих – робота ладилась сама…

Звідкільсь узявся пес кудлатий й хотів чкурнуть в хащі – а їх катма…

Кудахкали сусідські кури, що сад вважали вже своїм – проводили спа-процедури в пісочку жовто-золотім: куди тепер їм подаватись, хто випише новий курорт?

Котяра сіро-голубуватий хотів спекти «мишиний торт», та не знайшов жодної нірки – закрився спорожнілий склеп…

Метнулись прудко дві руденькі білки й зникли на цвинтарі…

Череп знайшли з бичка, де збереглися і зубки, й ріжки, і чоло…

В саду, що надто довго стояв пусткою, багато ще таємного було…

Забрали із дерев сухі скелети – лишили гілля молоде, по пару літ…

Згорять в вогні роду усі секрети – попіл зариє в землю спритний кріт…

Сьогодні хай пробачать усі душі, перед якими завинив мій рід.

Я вибачаю кожній душі Божій, яка ганьбила мій прадавній рід (навіщо знов минуле ворушити – це все уроки людських виживань…).

Пробачити потрібно й далі жити, шукаючи для Душ Світлих надбань!!!

День ясний добігав свого ужинку – сонце повільно йшло за горизонт, та, глянувши на сад одну лиш хвильку, вже не знайшло від джунглів темний зонт… І повернулось в своїй дужій силі – здивовано ввійшло на рівний плац, де його стріли дерева помолоділі, й усміхнена хатина, як палац…

Ходило сонце легким вільним вальсом між яблунями і поміж грушки, гойдалося разом із вишеньками і задивлялось на стрункі сливки, обняло ніжно стомлену калину, поцілувало пишний виноград й пішло собі спокійно на спочинок…

Дививсь услід помолоділий сад!!!

Барвилася над ним цирата Неба…

Багрянились дерунчики хмарин…

Мудра сова із верби, що на греблі, примчала вмить до клена аж на клин – й дивилася впритул витрішкувато, і приглядалась пильно до садку, в якого нині воскресіння свято на його многолітньому віку!!!

Барвисті сіли горлички на грушу: туркочуть дзвінко – чути до ріки…

…Втішались предків Світлі Добрі Душі, що бережуть нащадків всі віки.

Дякую Богу за ВСЕ.

Марія Баліцька, м.Тернопіль

29.01.2016 р.Б.


Комментариев нет